Представник льодовикової епохи мешкає на Чернігівщині
Льодовикові періоди залишили сліди на нашій території. Це не тільки моренні гряди та вигладжені зандрові рівнини, викопні залишки вимерлих тварин та стоянки первісних людей. Тваринний та рослинний світ містять в собі залишки тих суворих епох, що змогли пристосуватися та вижити при зміні клімату. Льодовикові релікти – так називають їх вчені. Ось про такий релікт і хочу розповісти. Але спочатку невеличкий відступ.
Середньовіччя… Темні віки… Епоха вікінгів, сміливих воїнів, безстрашних мореплавців, торговців. Саме ці вихідці північних окраїн Європи відкрили Ісландію, Гренландію та Америку. Так, в 1004 році син Еріка Рудого (засновника поселення на Гренландії) Лейф Еріксон дістався узбережжя Ньюфаундленду і назвав ці землі Вінландом – «країною винограду». Це було за 500 років до відкриття Америки Христофором Колумбом… Під час своїх мандрів морями на дракарах та кнорах важливу частку раціону вікінгів займала сушена тріска.
Тріска – представниця ряду тріскоподібних, морських мешканців помірних та холодних вод обох півкуль, що нараховує близько 750 видів. Це важливі об’єкти промислу. Тріска, навага, хек, мерланг, путасу – відомі не тільки біологам. І ось серед морських мешканців причаївся єдиний прісноводний вид, що оселився в прісних водах північних частин Євразії та Північної Америки. Ось про нього сьогодні і піде мова.
Знайомтеся – минь річковий (російською: налим) – релікт льодовикової епохи, риба, в якої все навпаки.
Минь має видовжене тіло, що покрите дрібною лускою, що глибоко сидить в шкірі та густим слизом. Голова велика, на підборідді один довгий вусик, а біля ніздрів – по одному коротенькому. Другий спинний та анальний плавці великі, а хвостовий – маленький. Загальний фон забарвлення спини та боків темно-бурий, в черево світле – сірувато-біле. По голові, спині, боках та плавцях розкидані неправильної форми жовтуваті, коричнюваті плями та смуги, що надають забарвленню мармуровості. Тріска та й годі.
Живе минь здебільшого в річках, бо полюбляє чисту холодну воду. Любов до холодної води просто неймовірна. При температурі води 12 – 15 °С йому вже жарко, а коли вода прогрівається вище 15 °С минь ховається в глибокі вири, забивається в нори, корчі та впадає в зціпеніння.
З настанням осіннього похолодання минь оживає і ночами виходить на полювання. Чим холоднішає вода, тим жвавіший він стає.
Темними ночами повзає по дну і полює на все, що може здолати: риби, раки, жаби, не гидує і мертвою рибою. І ось в самий розпал зими, десь в середині грудня у миня починається переднерестова міграція. Вони починають концентруватися на ділянках річок з твердим піщаним, піщано-гальковим чи кам’янистим дном та помірною чи швидкою течією. Найінтенсивніше нерест відбуваються при температурі води нижче 4 °С. Ікра донна, клейка, відкладається за один раз. Самиці нерестяться раз на 2 – 3 роки, самці – щороку.
Хоч плодючість миня велика (100 – 200 тис., максимально – до 400 тис. ікринок), а величезна кількість ікри гине. Її поїдають йоржі, пічкурі та й самі мині. Розвиваються тільки ті ікринки, яким пощастило закотитися під каміння, в нерівності дна чи якісь інші сховища. Мальки викльовуються через 1,5 – 2,5 місяці після нересту.
Росте минь повільно, і в нашій місцевості рідко досягає значних розмірів. Екземпляри більше 1 кг вже можна вважати трофеями. Хоча в основній частині ареалу (північні райони Євразії) може досягати значних розмірів. Так в 1910 році в басейні Ладозького озера зловлений минь вагою 10 кг, в 1967 році в річці Норилка (Таймир) – 29 кг, а зовсім недавно в р. Об був добутий рекордний минь довжиною 180 см та вагою 34 кг!
М’ясо миня займає важливе місце в харчуванні населення в багатьох місцевостях Сибіру та північної частини Європейської частини. Особливо ціниться печінка миня (як і в усіх тріскоподібних риб, вона велика і може сягати 10 % ваги тіла), що містить багато вітамінів A і D, а також до 65 % жиру. Шкіра миня дуже міцна та легка, корінні народи Сибіру робили з неї взуття, шили плащі, мішки та інші предмети побуту.
На території України минь поширений переважно в басейнах середнього та верхнього Дніпра і Дністра, здебільшого в додатковій системі.
На території Мезинського НПП – нечисленна риба Десни та її приток. За останні роки значно скоротив чисельність і в багатьох місцях зник. Занесений до Червоної книги України. Дуже чутливий до забруднення води та зміни гідрологічного режиму, в останні роки додалося ще і загальне потепління клімату. Тож чи буде водитися в Десні минь – релікт льодовикової епохи – залежить від нас.
Назаров Назар, науковий співробітник Мезинського Національного природного парку, спеціально для видання speckor.net
